Постоли з коліс вантажних автомобілів робили на Гуцульщині та Покутті у 1940-50 роках минулого століття. Вони використовувались тими хто робив у лісі — бутинарами, сплавщиками лісу — бокорашями та просто звичайними людьми чий достаток не міг дозволити купити черевики чи чоботи. Такі шлюфаки були гірші на вигляд як шкіряні постоли, але міцніші набагато, що у важких умовах праці грало важливу роль. На початку 1950-х років моя мама ходила у таких шлюфаках до школи поки дідо не купив їй кірзові чобітки на гроші, які заробив у лісі, рубаючи дерева. І вже у 3 клас вона пішла у новеньких кірзачках. Отаке життя було у країні «гдє так вольно дишит чєловєк».
P.S. раджу уважно перечитати тим, у кого приємно щемить серце при згадці про «рай у есесері»…
Іван Лудчак: Знайдена Вами цінна річ — це взуття доби "радянського раю". А ще були з дерева (липи) — «дерев’янки». Цього взуття не можливо знайти чомусь? Ходили у ньому у кінці 1930-х — на початку 1940-х рр.
Дарія Кіщук: Пам’ятаю такі робив Дмитро Стринадюк своїм синам. Грицько в таких ходив, за Михайла не знаю, але то було все таки ліпше, як босому. Не дай Боже, але ми ще можемо повернутись в ті часи з цим москалем проклятим та нашими продажними політиками. Технології старі варта зберігати, бо все може пригодитись, і натину вміти приготувати, і коржі пекти на бляхах, і руками шити та латати все, що лиш можливо, бо школа виживання в нинішніх умова повертається.
